Легенди Skole Ultra Trail ( SUT ) говорять, що той, хто переможе Дракона на його улюбленій дистанції 101 км із набором понад 4500 м – отримає не тільки чарівний перстень та купу подарунків від вдячних Спонсорів…
Ще йому (а може - їй?) перейдуть усі чарівні скіли Дракона: неймовірна витривалість, хитрість, здатність бігти десятки кілометрів на з мінімальною кількістю гелів та шматочку сала, вміння переміщатися безшумно непролазними хащами та долати річки та броди, а також – мов ракета злітати на самісінькі вершини неприступних скель.

І ось – ми на старті. Холодно. Вітер куйовдить похмурі смереки. Світло ліхтариків вихоплює химерні тіні у лісі. Вже другий рік поспіль понад 40 відчайдухів у повному спорядженні стоять на стартовій лінії аби кинути виклик володарю цих місць. Хрускіт камінців під протекторами кросівок, притишені голоси та спалахи камер. Скільки ж із нас зможе повернутися… До темряви?
А ось, власне, і сам Дракон! Зворотній відлік і - битва ось-ось розпочнеться. Я натискаю на кнопку старту й зриваюся з місця, не маючи й гадки, що вирушаю у поки найважчу трейлову мандрівку у своєму біговому житті…

Відповідно до початкового плану в 2020р. Мало би бути 3-и ультри по 100км:

• Penyagolosa Trail – 17 квітня

• CCC UTMB – 26 серпня
• Cappadocia Ultra Trail – 19 жовтня

Тож загалом до початку березня – готувався за планом: 12-17год/тиж з об'ємами 100-140км/тиж, із використанням бігової доріжки (кут від 5 до 15 градусів), велотренажером 2-3год/тиж, силовою підготовкою.

Потім почалася пандемія COVID-19, старт відміна запланованих стартів, обмеження на пересування транспортом. Тож на весну-літо – переключився на шоссе, зберігаючи гірки для довгих пробіжок та частини бігових робіт. Пробіг кілька соло-половинок, покращивши свій РВ до 1:19:20, Wings for Life і 50k KYIV ULTRAMARATHON.

На КП1 прибіг першим але піднявшись після місточку нагору – побачив, що до мосту вже підбіг Сапіга. Або я біжу за повільно або він надто швидко.

Вибігши з КП2 спробував був додати швидкості. Але це виявилося не просто зробити, оскільки був підйом, а потім стежка у лісі так крутилася, що часом відчував себе водієм формули-1 на дрифтингу. Ось і КП2. Тут також сильно не затримувався, набрав води та побіг. Однак проскочив розмітку, яка вела різко праворуч і тільки сигнал Suunto9 змусив отямитися та повернутися на маршрут. Обов'язково закачуйте трек трейлової ультра!

Одразу за КП2 починалася частина маршруту, де ми знімали промо-ролик. Височезні скелі посеред лісу, каміння поросле мохом – ця частина маршруту, як на мене, найгарніша! Однак, не довго мені довелося милуватися спогляданням цієї краси, бо за спиною вже чув голос Сергія, який, виявляється, встигав ще знімати відео! Я помахав на камеру і піднажав аби відірватися.

На КП3 (40км) були кавуни :) Зважаючи, що починало припікати – саме те, що треба. Але мені було не дуже добре по відчуттях у шлунку. Тож заповнивши фляги водою прихопив із собою скибочку та побіг далі.

Так, потроху і добіг до КП 4 (51 км), екватор дистанції. Біглося не дуже, але поки навіть трохи випереджав минулорічний графік Сергія Сапіги. Швиденько поповнив запаси гелів, води, коли, навіть набрав запасні 0,5л води, бо до КП5 лишалося майже 20 км. З апетитом стало краще – тож з'їв апельсинку.

Далі був довгий підйом, подолання багнистої, роз'їждженої лісовозами дороги, де кілька разів провалився майже по коліно. Знов наповнений гелями й додатковою водою наплічник тягнув у низ, а проміжки між сигналами годинника ставали все рідшими (виставив собі сигнал аби відмічався кожен кілометр). І ось, десь після 62 км, я почув вже знайомі:

- Сашко, як справи?

Звісно, це був Сергій Сапіга. Відтак, я зрозумів, що справи мої і справді кепсько, якщо він мене наздогнав зараз, а я не можу навіть прискоритися аби втекти. Ще трохи і постать Сергія – зникла за пагорбом залишивши мене у зовсім нефілософських роздумах.

Дерев'яні ноги, марафон із приблизно 2000 м набору попереду і повна демотивація, оскільки я приїхав бігти на рекорд траси, а зараз міг заледве рухати своїми двома. "Pain cave" ("печера болю") – в нетрях якої я не бував уже 11 місяців з часів Каппадокії знов розтулила своє жерло.

В ультра, як і у житті - завжди легко боротися, коли ти сповнений сил, все йде за планом, а твої суперники не такі сильні та досвідчені. Але так – буває дуже рідко. Або ж, Ви реєструєтеся не на ті гонки ;) А обираєте ті, які надто легкі для Вас і не дають стимулу рости. А справжня «робота», якраз і починається коли все летить шкереберть...

Зрештою, сяк-так пересувати ногами я поки міг, тож не зупинявся, а продовжував «котити» у максимально-можливому для себе темпі. По 8хв/км на рівному і по 12хв/км на підйомах. Стан був не дуже, допікала спека, але - я слідкував за гідратацією, прийомом гелів, тож про якісь критичні стани – не йшлося.

На КП5 (72 км) – я прибіг через 6 хв після Сергія, на КП6 (83 км) – вже програвав більше 10 хв.

Далі були довгі вулички села і, нарешті, на горизонті я побачив її – гору Лопату. В промінні сонця, яке вже котило за обрій – Лопата виглядала епічно. Приблизно як стіна Евересту на фото natural Geographic, тільки без снігу. Однак, поява гори мене і справді трохи взбадьорила, бо йти вгору – було найменш болісне заняття, хоч і не просте порівняно зі спусками чи рівними ділянками.

Так по-троху, крок за кроком – опинився на вершині. Щоправда, проблема виявилася, що це була не зовсім вершина. Ще нарахував щонайменше кілька підйомчиків. Далі був різкий спуск, на якому дивуюся як вціліли коліна і ноги. А потім, коли стежка пішла більш плавно вниз – немов відкрилося друге дихання. І після 30 км страждань у «pain cave» ноги хоч і страшенно боліли, але принаймні побігли по 5:30-5:40/км.

Ось годинник показує 101 км – вже ж має бути і фініш поруч?

Ет, ні, сюрприз! Помічаю табличку з написом – до фінішу лишилося 3км! Цілих три кілометри! Це тоді, коли вже біжиш з останніх сил, думаючи, що лишилося кількасот метрів! Але що робити – треба бігти далі. Потім була табличка з написом про 2км, 1км і, нарешті спуск на асфальт та останні двісті метрів до фінішу. Після чого – вітання, обійми друзів, смачна паста та солодкий чай.